Поява в проєкті нового Цивільного кодексу України поняття «доброзвичайності» викликала хвилю критики, протестів і гострих дискусій у соціальних мережах. Для одних це слово стало символом потенційного наступу на права та свободи людини, для інших — прикладом надто розмитої юридичної норми, яка може дозволити довільне трактування закону. Водночас сама ідея апелювати до «добрих звичаїв», моральних засад суспільства чи принципів добросовісності зовсім не є українським винаходом або правовою екзотикою.
Подібні категорії десятиліттями, а подекуди й понад століття, існують у цивільному праві Німеччини, Франції, Швейцарії, Австрії, США та інших розвинених демократій. Ба більше, сучасне приватне право практично неможливе без оціночних понять на кшталт «розумності», «справедливості», «добросовісності» чи «суспільного порядку». Життя надто складне й різноманітне, аби всі можливі ситуації можна було механічно передбачити в кодексі у вигляді чітких математичних формул.
Інша річ, що в суспільствах із низьким рівнем довіри до судової системи будь-яка подібна норма автоматично викликає підозру. Тому дискусія навколо «доброзвичайності» значною мірою стосується не лише самого поняття, а й ширшої проблеми — чи довіряють громадяни державним інституціям настільки, щоб дозволити їм тлумачити подібні категорії.
Для кращого розуміння питання, давайте розглянемо, що означає «доброзвичайність» у праві, чому аналогічні принципи давно існують у провідних правових системах світу та чому сама наявність таких норм ще не означає загрози демократії чи правам людини.
Що таке «доброзвичайність» у праві
Поняття «доброзвичайності» походить від ідеї, що право не існує у вакуумі та не може бути повністю відірваним від етичних і суспільних норм. У найзагальнішому сенсі йдеться про відповідність поведінки, договорів чи способу реалізації прав базовим уявленням суспільства про чесність, добросовісність і допустимість.
Це не означає, що держава отримує право нав’язувати громадянам «правильний спосіб життя» або карати за відхилення від певної моралі. У цивільному праві такі категорії зазвичай використовуються значно прагматичніше — як інструмент для запобігання очевидним зловживанням.
Наприклад, закон може формально дозволяти свободу договору, але чи означає це, що будь-який договір автоматично є справедливим? Чи буде правомірною угода, укладена під тиском, через маніпуляцію або використання вразливого становища людини? Саме для таких ситуацій у багатьох країнах існують норми про «добрі звичаї», «суспільний порядок» або «добросовісність».
Важливо розуміти, що право вже сьогодні широко використовує оціночні поняття, навіть якщо суспільство рідко звертає на це увагу. Судді постійно працюють із такими категоріями як:
- «розумний строк»;
- «суттєва шкода»;
- «належна поведінка»;
- «зловживання правом»;
- «добра віра».
Жодне з цих понять неможливо описати абсолютно точно та математично. Їхній зміст формується через судову практику, юридичну доктрину та загальні принципи права.
Тому сама по собі поява «доброзвичайності» не є чимось унікальним або несумісним із сучасною правовою системою. Значно важливішим є інше питання: як саме ця норма буде застосовуватися судами, де проходитимуть межі її тлумачення та чи існуватимуть достатні механізми захисту від довільного використання таких понять.
Німеччина: gute Sitten як частина класичного цивільного права
Одним із найвідоміших прикладів подібних норм є німецьке цивільне право. У Німеччині поняття gute Sitten («добрі звичаї») існує понад сто років і закріплене в §138 Німецького цивільного уложення (BGB) — одного з найавторитетніших цивільних кодексів світу.
Норма передбачає, що правочин є недійсним, якщо він суперечить «добрим звичаям». На перший погляд це формулювання теж може здатися надто широким або навіть небезпечним. Однак німецька правова система не лише не відмовилась від нього, а й активно використовує його як механізм захисту від несправедливих та маніпулятивних угод.
Йдеться насамперед не про «контроль моралі», а про запобігання очевидним зловживанням. Наприклад, суди можуть визнавати недійсними:
- кабальні кредитні договори;
- угоди з надмірними штрафами;
- контракти, укладені через використання скрутного становища людини;
- фінансові схеми, які формально законні, але фактично є експлуатаційними.
Особливо активно ця норма застосовувалася у сфері споживчого кредитування. Якщо відсотки за позикою суттєво перевищували ринкові та фактично ставили людину у безвихідне становище, суд міг визнати такий договір таким, що суперечить «добрим звичаям».
Важливо й те, що існування цієї норми не призвело до «диктатури моралі» чи руйнування принципу свободи договору. Причина полягає у розвиненій судовій практиці та чітких правових межах застосування. У Німеччині зміст подібних категорій формується не політичними кампаніями чи ситуативними настроями, а тривалою юридичною традицією, рішеннями судів і принципом верховенства права.
Фактично gute Sitten стала не інструментом нав’язування суспільної моралі, а запобіжником проти очевидної несправедливості у приватноправових відносинах. Саме тому прихильники включення подібних понять у новий Цивільний кодекс України часто апелюють саме до німецького досвіду як до прикладу успішного функціонування таких норм у сучасній європейській демократії.
Франція: bonnes mœurs і публічний порядок
Схожий підхід існує і у французькому праві, яке традиційно справило великий вплив на розвиток європейської цивілістики. Французький Цивільний кодекс ще з XIX століття містить положення про те, що приватні угоди не можуть суперечити ordre public — публічному порядку — та bonnes mœurs, тобто «добрим звичаям» або суспільній моралі.
Як і в Німеччині, ці поняття не означають тотального контролю держави над приватним життям. Їхнє основне призначення — встановити межу, за якою свобода договору перетворюється на інструмент зловживання, експлуатації або порушення фундаментальних принципів суспільства.
Французькі суди використовували такі норми у найрізноманітніших сферах:
- для обмеження шахрайських або маніпулятивних контрактів;
- у питаннях захисту споживачів;
- у сфері реклами та комерційної діяльності;
- у сімейному праві;
- у спорах щодо використання людської гідності як об’єкта комерції.
При цьому французька правова система поступово адаптувала зміст цих понять до змін у суспільстві. Те, що в XIX столітті могло вважатися порушенням «добрих звичаїв», сьогодні вже не обов’язково трактуватиметься так само. Це демонструє важливу особливість подібних правових категорій: вони не є абсолютно застиглими, а еволюціонують разом із суспільством.
Саме тому критики й прихильники таких норм часто дивляться на них по-різному. Для одних розмитість означає потенційну небезпеку довільного трактування. Для інших — необхідну гнучкість права, яка дозволяє реагувати на складні життєві ситуації, не перетворюючи закон на набір механічних інструкцій.
Французький досвід показує, що сама наявність понять «добрі звичаї» чи «суспільний порядок» не суперечить демократичному устрою. Навпаки, вони давно стали частиною правових систем країн, які вважаються еталонами прав людини та верховенства права.
Швейцарія та Австрія: добросовісність як основа приватного права
У Швейцарії та Австрії цивільне право також значною мірою базується на принципах добросовісності, чесної поведінки та взаємної довіри сторін. Тут ключову роль відіграє поняття Treu und Glauben — «вірність і добра віра» або, у ширшому розумінні, принцип чесної та сумлінної поведінки у правовідносинах.
У швейцарському Цивільному кодексі цей принцип фактично винесений в основу всієї системи приватного права. Закон прямо вимагає, щоб кожна особа реалізовувала свої права та виконувала обов’язки добросовісно. Водночас забороняється очевидне зловживання правом.
На практиці це означає, що навіть формально законна дія може бути визнана неправомірною, якщо вона є відверто недобросовісною або спрямованою на маніпуляцію. Наприклад:
- навмисне використання прогалин у договорі проти слабшої сторони;
- створення штучних перешкод для виконання зобов’язань;
- використання права виключно для завдання шкоди іншій особі;
- приховування суттєвої інформації під час укладання угоди.
Австрійське право розвивалося у схожій традиції. Австрійський цивільний кодекс — один із найстаріших у Європі — також містить механізми, які дозволяють оцінювати поведінку сторін не лише формально, а й з точки зору справедливості та добросовісності.
У цих країнах суд не розглядається як механічний «зчитувач» норм. Від судді очікується не тільки буквальне застосування тексту закону, а й здатність оцінити реальний зміст правовідносин. Саме тому оціночні категорії не сприймаються як щось небезпечне або антидемократичне — вони є звичною частиною правової культури.
Водночас важливо, що така система працює лише за наявності високої довіри до судів, сталої юридичної традиції та передбачуваної судової практики. Без цього будь-які широкі правові категорії можуть викликати страх довільного трактування — і саме тут проходить одна з головних ліній сучасної української дискусії навколо «доброзвичайності».
Англосаксонський світ: аналогічні принципи існують і без терміна «доброзвичайність»
Хоча у правових системах Великої Британії та США не використовується континентальний термін «добрі звичаї» у тому ж вигляді, сама ідея обмеження несправедливих або недобросовісних дій там також давно існує. Просто вона сформувалася через інші юридичні механізми.
В англійському праві важливу роль історично відігравала система equity — права справедливості. Вона виникла як відповідь на ситуації, коли буквальне застосування закону призводило до очевидно несправедливого результату. Суддя мав враховувати не лише формальну сторону справи, а й принципи чесності, добросовісності та справедливості.
У США сформувалася схожа доктрина — unconscionability, тобто «неприпустима несправедливість» договору. Американські суди можуть відмовитися виконувати контракт або окремі його положення, якщо вони є відверто кабальними чи експлуатаційними.
Наприклад, проблемними можуть визнаватися:
- договори з прихованими умовами;
- контракти, які одна сторона фактично не мала можливості обговорювати;
- угоди з непропорційними штрафами;
- нав’язування умов через економічну залежність або інформаційну нерівність.
Також у США та Великій Британії широко використовується поняття public policy — публічної політики або суспільного інтересу. Якщо певна угода суперечить фундаментальним принципам суспільства, суд може визнати її недійсною навіть без прямої заборони в законі.
Таким чином, навіть англосаксонський світ, який традиційно асоціюється з максимальною свободою договору та ринковими механізмами, не обходиться без оціночних категорій. Різниця полягає лише у формах і юридичній традиції.
Це важливий момент у дискусії навколо «доброзвичайності». Коли критики подібних норм говорять про загрозу «ручного правосуддя», вони часто уявляють право як систему абсолютно точних і механічних правил. Проте жодна сучасна правова система — ані континентальна, ані англосаксонська — на практиці так не функціонує. Усі вони тією чи іншою мірою покладаються на принципи добросовісності, справедливості та суспільного інтересу.
Чому сучасне право не може бути повністю «математичним»
Одним із головних аргументів критиків «доброзвичайності» є вимога максимальної точності правових норм. На перший погляд це звучить логічно: закон має бути чітким, передбачуваним і однаково зрозумілим для всіх. Проте на практиці жодна сучасна правова система не може існувати як набір абсолютно математичних формул.
Причина проста — людське життя надто складне та різноманітне. Неможливо передбачити в кодексі всі потенційні конфлікти, способи зловживання або життєві ситуації. Саме тому право змушене використовувати ширші принципи та оціночні поняття.
Наприклад, майже в кожному законодавстві світу існують формулювання на кшталт:
- «розумний строк»;
- «належна обачність»;
- «суттєве порушення»;
- «значна шкода»;
- «зловживання правом»;
- «добросовісна поведінка».
Жодне з цих понять неможливо описати абсолютно точно. Те, що є «розумним строком» у складній міжнародній справі, не буде таким самим у побутовому спорі. Те, що вважається «суттєвою шкодою» для великої корпорації, може мати інше значення для звичайної людини.
Фактично право постійно балансує між двома крайнощами:
- надто жорсткими правилами, які не враховують реальність;
- надто широкими формулюваннями, які можуть створювати ризик довільного трактування.
Саме тому сучасні правові системи поєднують конкретні норми із загальними принципами. Закон задає рамки, а судова практика поступово уточнює їхній зміст.
Парадоксально, але спроба зробити право абсолютно «математичним» може призвести до ще більшої несправедливості. Якщо закон не залишає простору для оцінки конкретної ситуації, ним часто починають користуватися ті, хто краще вміє обходити формальні правила. У результаті формально законні дії можуть суперечити самому духу права та принципу справедливості.
Саме тому більшість розвинених країн не відмовляються від оціночних категорій. Питання полягає не в тому, чи мають вони існувати взагалі, а в тому, наскільки зрілою є судова система, яка їх застосовує.
Чому проблема не лише в нормі, а в довірі до інституцій
Реакція українського суспільства на поняття «доброзвичайності» значною мірою пояснюється не лише змістом самої норми, а й загальним рівнем довіри до державних інституцій. Те, що у Німеччині, Швейцарії чи Франції сприймається як звичайний елемент правової системи, в країнах із проблемами судової незалежності може викликати страх довільного застосування.
У цьому сенсі дискусія навколо нового Цивільного кодексу виходить далеко за межі юридичної термінології. Багато громадян побоюються не стільки самого слова «доброзвичайність», скільки того, хто саме визначатиме ці «добрі звичаї» та наскільки передбачуваними будуть судові рішення.
Українське суспільство має тривалий досвід вибіркового правосуддя, політичного впливу на суди та неоднакового застосування законів. За таких умов будь-яка широка або оціночна норма автоматично сприймається як потенційний інструмент для зловживань. І в цьому є певна логіка: одна й та сама правова конструкція може працювати по-різному залежно від якості інституцій.
Фактично проблема полягає не лише в тому, чи існує у кодексі поняття «доброзвичайності». Навіть найбільш деталізований закон не гарантує справедливості, якщо:
- суди залежать від політичного впливу;
- судова практика є непослідовною;
- рішення ухвалюються вибірково;
- громадяни не довіряють механізмам захисту своїх прав.
Водночас повна відмова від оціночних категорій також не вирішує проблему. Жоден кодекс не здатний передбачити всі життєві ситуації, а надмірно механічне право часто відкриває простір для маніпуляцій уже через формальні лазівки.
Тому ключове питання полягає не лише у формулюваннях самого закону, а в здатності правової системи виробити стабільну, зрозумілу та передбачувану практику застосування таких норм. У країнах із сильними інституціями подібні категорії стають інструментом захисту справедливості. У країнах зі слабкою довірою до судів вони можуть сприйматися як потенційна загроза свободам.
Саме тому українська дискусія навколо «доброзвичайності» є водночас і юридичною, і глибоко суспільною. Вона відображає не лише суперечку про конкретну норму, а й ширше питання — наскільки громадяни довіряють власній державі та її правовій системі.
Український контекст: між європейською традицією та пострадянською недовірою
Україна сьогодні опинилася у складному перехідному стані між двома правовими культурами. З одного боку, держава декларує рух до європейської моделі права, де важливу роль відіграють принципи добросовісності, справедливості та балансування інтересів. З іншого — суспільство досі значною мірою мислить у логіці пострадянської правової традиції, яка звикла або до надмірного формалізму, або до вибіркового застосування закону.
Саме тому поняття «доброзвичайності» викликало таку гостру реакцію. Для частини громадян це виглядає не як звична правова конструкція європейського типу, а як потенційний механізм суб’єктивного втручання у приватне життя чи інструмент тиску через розмиті формулювання.
Водночас сама по собі наявність подібних категорій не робить закон авторитарним або антидемократичним. Навпаки, право більшості розвинених країн давно відійшло від уявлення, що справедливість можна забезпечити лише через жорсткі та абсолютно буквальні норми. Сучасне цивільне право дедалі більше працює через принципи, стандарти поведінки та баланс інтересів.
Українська проблема радше полягає в іншому: суспільство поки не має достатньої впевненості, що подібні механізми застосовуватимуться передбачувано та неупереджено. У країнах із сильною правовою культурою оціночні поняття працюють у межах сталої судової традиції. В Україні ж багато людей побоюються, що межі таких понять можуть визначатися ситуативно або політично.
Проте парадокс у тому, що відмова від усіх широких правових категорій навряд чи зробить систему справедливішою. Надмірно деталізоване право часто породжує іншу проблему — нескінченний пошук лазівок і формальних обходів закону. Саме тому навіть найрозвиненіші правові системи світу залишають простір для судового тлумачення та принципів добросовісності.
У цьому сенсі українська дискусія про «доброзвичайність» є частиною значно ширшого процесу — пошуку балансу між європейською правовою моделлю та історично сформованою недовірою до державних інституцій. І саме від якості судової системи залежатиме, чи стане така норма інструментом справедливості, чи джерелом нових суспільних конфліктів.
Висновок
Дискусія навколо поняття «доброзвичайності» у новому проєкті Цивільного кодексу показала глибшу проблему, ніж просто суперечка про одну юридичну норму. Насправді йдеться про зіткнення двох підходів до права: прагнення до максимальної формальної визначеності та розуміння того, що сучасне право неможливе без ширших принципів справедливості, добросовісності й суспільного інтересу.
Досвід Німеччини, Франції, Швейцарії, Австрії, США та Великої Британії демонструє, що подібні категорії є звичною частиною правових систем розвинених демократій. Вони використовуються не для нав’язування «правильної моралі», а передусім як механізм протидії очевидним зловживанням, маніпуляціям і несправедливим практикам у приватноправових відносинах.
Водночас критика українського проєкту також не виникла на порожньому місці. У суспільстві з низьким рівнем довіри до судів та державних інституцій будь-які широкі або оціночні норми неминуче викликають побоювання щодо довільного трактування. Тому головне питання полягає не лише в самому терміні «доброзвичайність», а в тому, наскільки передбачуваною, незалежною та професійною буде система його застосування.
Жоден закон не здатний автоматично гарантувати справедливість. Навіть найдетальніший кодекс залишається лише текстом без зрілої правової культури, сталої судової практики та довіри громадян до інституцій. Саме тому майбутнє таких норм визначатиметься не лише формулюваннями статей, а насамперед тим, як їх тлумачитиме й застосовуватиме українська правова система.
- 213 переглядів