У квітні 2014 року, коли російська анексія Криму лише відкривала двері до великої війни, Віталій Портніков запропонував українському суспільству концепцію, яка тоді звучала парадоксально. Він говорив про необхідність створення власного «російського світу» — не кремлівської копії, а його протилежності. Ідеї журналіста були спрямовані на те, щоби позбавити Москву монополії на російськомовний простір і водночас зміцнити українську ідентичність.

Задум полягав у простій, але стратегічно важливій речі: використати ізоляцію Росії як історичний шанс для України. Портніков бачив небезпеку у тому, що українське суспільство може втратити власну суб’єктність, піддавшись шовіністичним спокусам або ж дозволивши Кремлю залишитися єдиним носієм «правди» російською мовою. Натомість він пропонував зробити Україну простором свободи — для тих росіян і російськомовних, які прагнули б втекти від диктатури та шукати інший, демократичний голос.

Російський світ: кремлівська версія

Упродовж десятиліть Кремль вибудовував ідеологію, яку назвав «русским миром». Це була не культурна програма, а політичний інструмент. Під соусом «спільної історії», «захисту співвітчизників» та «особливих духовних цінностей» Москва намагалася утримати контроль над колишніми колоніями та створювати підґрунтя для нових експансій.

У 2014 році ця ідея перетворилася на зброю. Саме через «русский мир» виправдовували окупацію Криму, підтримку сепаратизму на Донбасі, а згодом — і повномасштабне вторгнення. Кремлівська риторика мала на меті представити Росію як «природний центр» для всіх, хто говорить російською. У цьому дискурсі Україна нібито залишалася лише «тимчасовим непорозумінням», яке треба виправити силою.

Насправді ж під «русским миром» ховалася спроба законсервувати радянський імперський проєкт. Це було не про мову і не про культуру, а про владу, контроль і підпорядкування. «Русский мир» у виконанні Путіна був радше «совєтським світом» у новій упаковці, зі старими методами репресій і новими технологіями пропаганди.

Альтернативна концепція Віталія Портнікова

Пропозиція Портнікова йшла проти звичної логіки. У той час, коли більшість дискусій точилася навколо жорсткого протиставлення «українського» та «російського», він наголошував: справжнє протиріччя не в мовах, а в цінностях. Конфлікт, який Кремль намагався розпалити, — це не українське проти російського, а українське проти радянського, імперського, авторитарного.

Звідси ідея: якщо Росія сама ізолює себе від світу, то Україна має використати цей історичний шанс і запропонувати альтернативу. Бути простором свободи для тих, хто хоче говорити й писати російською мовою без цензури та диктатури. Стати «справжнім російським світом» — не московським, а київським, заснованим на свободі, правді й культурі.

Портніков проводив аналогію зі Швейцарією часів Другої світової війни: коли нацистська Німеччина забороняла книги і душила інтелектуалів, саме в Швейцарії виходили твори німецькою мовою, які зберігали живий голос культури. Так само Україна могла стати центром, де народжуються тексти, фільми, новини російською, що не мають нічого спільного з кремлівською пропагандою.

Така Україна постала б водночас і як держава, що підтримує українську мову й культуру, і як новий інтелектуальний осередок для тих, хто прагне іншої Росії — демократичної, європейської, модерної.

Потенційна реалізація програми

Портніков бачив в Україні можливість поєднати дві лінії: зміцнення власної ідентичності та водночас формування альтернативного центру для російськомовного світу. Держава, на його думку, мала б розробити цілеспрямовану програму підтримки української культури, але не як жорсткий бар’єр, а як основу для відкритого середовища.

У цьому середовищі Україна могла би стати притулком для тих російських письменників, режисерів, журналістів, які у себе вдома піддавалися б цензурі або репресіям. Тут мали б виходити їхні книжки й газети, відбуватися прем’єри незалежних фільмів, звучати голоси, які в самій Росії намагалися заглушити.

Ідея йшла далі: зробити Київ та інші українські міста головними майданчиками для поширення правдивої інформації російською мовою. Щоби саме тут іноземці могли вивчати російську — вже не як мову імперії, а як мову свободи. Щоби саме звідси йшли новини про реальну Росію, а не пропагандистські кліше з Москви.

Таким чином, Україна могла б не просто протистояти кремлівському «русскому миру», а й створити його альтернативу — конкурентний культурний простір, який руйнував би міф про Росію як єдиного хранителя «русской культуры».

Сильні сторони ідеї

У концепції Портнікова була закладена чітка стратегічна логіка. Передусім — це інформаційна перевага. Якщо Україна перетворювалася на центр вільного російськомовного слова, Кремль втрачав би монополію на «правду» для мільйонів людей. Сам факт існування альтернативи підривав би ідеологічну конструкцію «русского мира».

Другою сильною стороною була інклюзивність усередині самої України. Ідея дозволяла уникнути небезпечного протиставлення україномовних і російськомовних громадян. Усі вони могли залишатися частиною єдиної політичної нації, не змагаючись між собою, а протиставляючись спільному ворогу — імперському проекту Москви.

Ще один плюс — культурна привабливість. Український простір міг би стати магнітом для незалежних російських інтелектуалів, митців, журналістів, які втекли б від диктатури. Це не лише збагачувало б культурний ландшафт України, а й підсилювало б її міжнародний імідж як держави свободи.

Нарешті, у такій концепції закладений стратегічний виграш у довгій перспективі. Кремль намагається будувати свою легітимність на уявленні, що він єдиний захисник і носій «русской культуры». Якщо ж Україна бере на себе цю роль, Росія лишається голою — без культурного прикриття, зведена до авторитарної копії Радянського Союзу.

Слабкі сторони і ризики концепції

Попри стратегічну привабливість, ідея Портнікова мала й уразливі місця. Передусім — внутрішній опір. Частина українського суспільства, особливо носії етнічного націоналізму, могла б сприйняти таку програму як небезпечне відволікання від головного завдання — відновлення і поширення української мови та культури. У роки війни це могло виглядати як загравання з російським простором.

Другий ризик — фінансово-культурний. Щоби стати «новою Швейцарією», Україна мала б інвестувати у видавничі програми, культурні фонди, незалежні медіа. У 2014 році, коли країна боролася за виживання і стабілізацію економіки, це було майже нереально.

Третя слабкість — дилема ідентичності. Україна, яка одночасно позиціонує себе як держава української мови і культури та як центр російськомовного світу, ризикувала отримати подвійні стандарти. Це могло створювати напруження всередині країни: чи не розмиє такий баланс саму українську національну ідею?

Нарешті, існувало питання реалістичності в довгій перспективі. У час, коли Росія вела гібридну й згодом повномасштабну війну проти України, спроби позиціонувати себе як «справжній російський світ» могли виглядати утопічними. Суспільство, яке щодня втрачало людей на фронті, навряд чи було готове прийняти ідею культурного посередництва для самих росіян.

Погляд із 2025 року

Минуло понад десятиліття з моменту, коли Віталій Портніков запропонував свою концепцію. Частина його прогнозів справдилася буквально. Росія дійсно опинилася за «ментальною стіною»: ізоляція від Заходу, зростання диктатури, цензура в медіа, переслідування незалежних журналістів і митців стали буденністю. «Русский мир», який пропагував Кремль, остаточно перетворився на «совєтський світ» — закритий, агресивний, з мрією про минуле і страхом перед майбутнім.

Україна ж виявилася на іншому полюсі. Попри тяжкі випробування, вона змогла зберегти політичну свободу й утвердити свою ідентичність. Проте реалізація ідеї Портнікова про «новий російський світ» відбулася лише частково. Так, Київ і Львів стали притулком для багатьох російських опозиційних журналістів, видавництв і культурних проектів. Тут справді народжувалися незалежні тексти російською, які не могли існувати в Москві чи Петербурзі.

Але масштаб цього процесу залишився обмеженим. Українське суспільство, яке переживає війну, зосередилося передусім на відновленні власної культури та мови. У цьому було внутрішнє протиріччя: простір свободи для російських митців існував, але він не став головним елементом державної стратегії.

Сьогодні можна сказати, що Портніков випередив час. Його ідея показала можливу альтернативу — але історична реальність зробила ставку радше на консолідацію української нації навколо власних символів, ніж на конкуренцію за російськомовний простір. Водночас сама постановка питання залишається актуальною: якщо Україна не заповнить вакуум альтернативного голосу російською мовою, то цим знову скористається Кремль.

Михайло Шелудько